Які тенденції останнього часу є очевидними? Як вибір галичан вплинув на вибір українців, і навпаки?

Насамперед слід визнати, - вибори в Україні, а насамперед - в Галичині, виграв Яценюк, а не Садовий!

Також неспростовним є той факт, що Президента Порошенка наблизили до реальності, по факту - зрівняли в рейтингу з міським головою, і зробили це знову ж таки галичани.

Важливим є усвідомити, що Садовий не є представником Галицької ідеології чи Галицької ідентичності (хоча значна частина виборців, мало знайома з перебігом хвороби, асоціювали “Самопоміч” саме зі Львовом), натомість - списки Самопомочі створювалися з прицілом на всю Україну (часто на шкоду регіональним інтересам), зрештою, - приціл Садового на наступні Президентські вибори не є таємницею для посвячених в процес осіб. Можливо, партія Садового на наступних виборах займе місце партії Порошенка, а її електоральна мапа зміститься на схід, звільнивши на заході місце для нових новітніх структур.

Маніпуляції в виборчій системі були (можливо, не в таких маштабах як раніше, але були), найперше що на це вказує, - швидкість обробки інформації. (маю підстави стверджувати, що опрацювати результати виборчого округу (і внести дані протоколів в електронну систему) можливо до обіду наступного дня.

“Опозиційний Блок” і сателіти не формуватимуть більшість і, навіть, не потрапляють до трійки лідерів. Тут, низький відсоток екс-”регіоналів”, власне, є заслугою не стільки галичан (котрі традиційно проігнорували сам факт існування відповідних політичних сил), скільки результатом низької явки на сході і півдні України.

В Галичині і в Україні результатом цих виборів став один великий спільний позитив — влада таки не буде монополізована Президентською партією, і один великий спільний негатив — популізм (партії Тягнибока/Тимошенко/Ляшко) все ще займає уми значної частки посполитих (в Галичині — кожний четвертий виборець котрий взяв участь у виборах).

Спробуємо уявити яким був би парламент, його партійна частина, якби галичани (включно з волинським анклавом на півночи Тернопільщини) обирали б регіональний парламент за аналогічним законодавством і запропонованих обставин:

Яценюк: 252,8 + 450,1 + 207,4 = 910,3 = 34.94% (39.27%)
Порошенко: 123 + 278 + 112 = 513 = 19.70% (22.13%)
Садовий: 99 + 256 + 64,2 = 419,2 = 16.09% (18.08%)
Тягнибок: 59,4 + 84,5 + 46,5 = 190,4 = 7.31% (8.21%)
Ляшко: 32,8 + 73 + 37,4 = 143,2 = 5.50% (6.18%)
Тимошенко: 41,8 + 64,4 + 35,9 = 142,1 = 5.45% (6.13%)
Гриценко: 17,4 + 60,2 + 20,9 = 98,5 = 3.78%
Ярош: 12,9 + 39,5 + 14,6 = 67 = 2.57%
Заступ: 17 + 16,2 + 13,7 = 46,9 = 1.80%
Усього виборців: 2605,1.

Дев'ять партій набрало більше одного відсотка, усього 97.14%. Прохідні (ті що набрали більше 5%) зібрали усього 89%. Відтак, партійна частина парламенту виглядала б наступним чином: Яценюк – 88, Порошенко – 50, Садовий – 41, Тягнибок – 18, Ляшко – 14, Тимошенко – 14.

Тобто для створення більшості вистачило б коаліції Яценюка і Садового. Здавалося б, не найгірша перспектива, але згадаймо, що жодна — ні вищезазначені, ні будь-які інші партії в Україні не пропонують ідеологічної платформи, — усі вони, без виключення, є партіями одного лідера. Тобто, не є партіями в класичному розумінні. Понад те, ту ж “Самопоміч” Садового ідентифікують як ліберальну силу, хоча в розвинутих суспільствах це, в кращому випадку, були б консерватори.

Максимум на що можна розраховувати в сучасних українських умовах в плані розвитку політичних партій — це на виникнення прото-партії Торі, яка лобіюватиме інтереси олігархату. На прототип партії Вігів доведеться, напевне, чекати довший час. Дискурс про створення в Україні ліберальної, соціально орієнтованої партії просто відсутній, частково цьому сприяє надмірна радикалізація суспільства, спричинена війною. Тобто, в плані політичних градацій, за європейськими мірками Україна перебуває на рівні середини 17-го століття.

Можливий оптимізм щодо того, ніби-то це не найгірший склад перехідного парламенту легко спростовуються доконаним фактом, що перехідні парламенти в цій країні обирають вже 23 роки. Але переходу все ще не відбувається. Можливо, тому, що все ще відсутній консенсус щодо того куди власне має відбутись цей перехід. Щоправда, в останнім часі з'явилась якась ніби-то європейська надідея.

Які наслідки матимуть ці вибори для Галичини,
а надто, — зважаючи на ймовірні місцеві вибори весною 2015-го року?

Очевидно, - загострення політичної боротьби і бродіння мас.
Насамперед, оцінимо запропоновані обставини, а це:
1) Наджорстка конкуренція в Галичині, як їх останньому бастіоні, між “Свободою” Тягнибока (яка зберігає більшість в місцевих радах) і “Батьківщиною” Тимошенко (відчищеною від внутрішньої опозиції).
2) Зростання чисельності неприлаштованих регіональних екс-еліт, яким не знайшлося місця під сонцем.
3) Подальше падіння рейтингу Порошенка, як такого, що не може запропонувати нових змістів (можливо, єдине що може цьому завадити — повномаштабна війна з РФ).

Також цікаво застерегти антогонізми в симпатіях виборців (Галичини і України) і тренди (що, зазвичай, поширюються з Заходу на Схід).
Вони типові, не нові.
Але, якщо на хвилях завзяття “революції гідності” в умах багатьох посполитих існувала ілюзія можливого наднаціонального об'єднання, то після парламентських виборів, зважаючи на явку (тобто неявку) абсолютної більшості виборців на сході і півдні, а також на результати волевиявлення останніх — такі ілюзії розсіюються.

Третину місць в новому парламенті взяли екс-регіонали. Умови для реваншизму є, і це лякає.

Отож, в результаті, народні обранці з Галичини в новообраному парламенті все ще не матимуть центру притягання чи сили яка б їх об'єднала. В таких умовах регіональне Галицьке лобі дуже малоймовірне.
Відтак, найбільше зло сучасної виборчої системи — мажиритарка — перетворюється на єдиний можливий механізм впливу для про-Галицьких сил.

Тобто, Україна, і ми в ній, законсервовані в середньовіччі.
І ведемо війну з середньовічною імперією.
І мріємо про Європи, але робимо для цього мізерію, не варту уваги.
Боїмось скористатися методами цивілізованого світу, щоб бува не порушити даність.
Ми брешемо собі, а наші обранці брешуть нам, уряд і Президент брешуть і нам і світу.
Цивілізований світ жує попкорн вичікуючи з'яви потенційного, здатного до діалогу партнера.
Слава Йсу, (очільники) навчились говорити (англійською), але іноді краще жувати.

А Галичина,.. який би вибір не зробила Галичина, — це не матиме значення, — в Галичини немає спікера, тому — Галичина німа і непочута ніким. Залишається сподіватись що ми не повторимо долю іншого регіону котрий “не чули”.

Направду, вибір Галичини можливий лише після адміністративно-територіальної реформи, об'єднання усієї Східної Галичини в одну адміністративну одиницю і реальної передачі влади місцевому самоврядуванню.

Вибір Галичини неможливий без Галичини. Але чи є вона?

Автор: Iaroslav Monastyrskyi
Джерело: galychyna.info
Категорії: тренди / ремарки / тексти / вибір редакції / поспільство
Теги: вибори Галичина Вибір Галичини

версія для друку